Село Тіскалі (Сардинія, 1 тисячоліття до н.е.)

Згідно з археологічними знахідками, Сардинія, середземноморський острів, що належить Італії, був заселений людьми ще з доісторичних часів. В античності активізувалася морська торгівля, а вигідне географічне розташування острова допомогло його мешканцям налагодити торгівельні відносини з іншими середземноморськими народами.

Так звана нурагічна доба в історії Сардинії тривала приблизно 3 000 років, між періодом неоліту та римськими завоюваннями у 3 столітті до н.е. Назва нурагійської цивілізації походить від слова "нураге", що означає мегалітичні споруди на острові. Ці споруди були побудовані з гранітних і базальтових блоків без використання в'яжучих речовин і мали характерну форму усіченого конуса. На острові було збудовано кілька нурагійських поселень.

Гора Тіскалі висотою 518 метрів розташована у східній частині Сардинії. Попри те, що вона не належить до найвищих вершин острова, стародавнє поселення, виявлене в її печері, робить гору по-справжньому унікальною.

Поселення розташоване в понорі –природному отворі в карстовому регіоні. Печера утворилася або шляхом розчинення, або обвалу. Еліптичне провалля має довжину 160 метрів і ширину 90 метрів, стіни заввишки 40–50 метрів. У понорі знаходяться розкидані уламки гірських порід і великий конусоподібний камінь.

Вперше село задокументував італійський історик Етторе Паїс у 1910 році. Більш детальні археологічні дослідження розпочалися у 1927 році під керівництвом Альберто Тарамеллі, який був відповідальним за кілька значних розкопок на острові. Однак дослідники того часу, ймовірно, помилково припускали, що село слугувало притулком для мешканців від римських завоювань.

Подальші розкопки відбулися на рубежі тисячоліть, в результаті яких було виявлено значні артефакти. Судячи з цих об'єктів, село, ймовірно, постійно заселялося в першому тисячолітті до н.е.

Під час археологічних розкопок знайдено сліди кількох десятків споруд (житла, ями для зберігання, загони). Житла розташовувалися двома великими групами в північній і південній частинах печери. Близько 40 будівель складали північну групу, і 30 – південну.

Скеля, що височіла над поселенням, забезпечувала природний захист від погодних умов. Певно, печера мала унікальний мікроклімат, сприятливий для мешканців села протягом усього року.

Деякі хати були збудовані впритул до стін печери, інші повторювали природні форми всередині печери або розташовувалися на штучних терасах. Будівлі з'єднувалися між собою стежками.

Планування будинків відрізнялося за формою. Будівлі південної групи були переважно квадратними та прямокутними, тоді як на північній стороні – переважно круглими та еліптичними. Більшість жител мали форму усіченого конуса. Діаметр їхніх підмурків становив 3–5 метрів, а висота – приблизно 4–5 метрів.

Оселі були збудовані з грубо обтесаного вапняку. Вапнякові блоки скріплювалися розчином, який, ймовірно, виготовлявся з червонуватого глиняного ґрунту, гальки та рослин. Розчин наносили на внутрішні та зовнішні стіни будівель. Очевидно, зводячи житла селяни не дбали про високу якість. Оскільки місце розташування добре захищалося, у цьому не було необхідності.